Комунальний заклад "Заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 138 Харківської міської ради"

Естетичне виховання

— прилучення дітей до діяльності у сфері мистецтва, виховання прагнення вносити елементи прекрасного в по­бут, природу, власну діяльність;

— розвиток художньо-творчих здібностей у різних ви­дах діяльності.

Естетичне виховання тісно пов'язане з вихованням по­чуттів. Усі види мистецтва, краса природи сприяють роз­витку естетично насиченого сприймання, яке викликає хвилювання, радість, захоплення, зацікавленість, прагнен­ня створити прекрасне.

Художні здібності виявляються у дітей дошкільного ві­ку індивідуально у різний час і в різних формах. Тому по­милково поділяти їх на здібних і нездібних до художньої творчості. Безумовно, природні задатки дітей відіграють у художньому вихованні значну роль, однак без систематич­ного навчання розвиток їх сповільнюється.

Естетичне виховання сприяє можливості художнього розвитку кожної дитини. Воно формує самостійну худож­ню діяльність, яка виникає з ініціативи дітей, відповідає їхнім інтересам та потребам і вимагає особливого ставлен­ня дорослого, непрямого педагогічного керівництва для збереження інтересу до самостійної творчої діяльності.

Отже, естетичне виховання — це організація життя і діяльності дітей, що сприяє розвитку естетичних почуттів дитини, формуванню уявлень і знань про прекрасне в жит­ті і мистецтві, естетичних оцінок і естетичного ставлення до світу.

Розвиток теорії естетичного виховання

Філософська думка, почавши осмислювати сутність прекрасного, одночасно стала перейматися проблемами сприйняття його людиною, буття його в людській свідо­мості і чуттєвій сфері. Жоден мислитель античності, яка підносила красу і досконалість до культу, не міг залишити осторонь цю проблему.

Певний час у сприйнятті людством дійсності панував космологізм — сприймання космосу як втілення гармонії, краси, а з V ст. до н. є. суспільна думка стверджувала, що джерелом прекрасного, крім космосу, природи, є творчість людини. Одним із перших таке бачення запропонував Сократ, який, намагаючись розкрити співвідношення між етичним і естетичним, послуговувався поняттям «калокагатія» на позначення єдності прекрасного і доброго, гармонії внутрішнього і зовнішнього. Саме з того часу фі­гурує вічна тема мистецтва і виховання, яка полягає в з'ясуванні співвідношення красивого і корисного. Ідею єдності добра і краси, тобто гармонії, обстоював Арістотель. Природу сприйняття прекрасного, джерела талановитості, проблеми естетичного виховання досліджував Платон, доводячи, що саме від впливу мистецтва залежить мо­ральний світ дитини. Йому належать твердження про від­носність краси, абсолютне прекрасне. Водночас митцеві він відводив посередницьку роль, вивищуючи над ним представників утилітарних професій (лікаря, ремісника), проголошуючи Бога творцем абсолютної краси.

Вважаючи естетичне пізнання, мистецтво відображен­ням світової (космічної) гармонії, Арістотель обґрунтував таку категорію естетики, як «мімезис» (грец. mimesis — наслідуваня) — наслідування, яке приносить людині особ­ливе задоволення, доводячи, що ця здатність властива лю­дині з дитинства. Без наслідування дитина не могла б опа­нувати свої перші знання, навички. Саме завдяки йому людина має окремішнє від тварин життя. Арістотель був переконаний у необхідності узагальнення і передавання художнього досвіду в процесі виховання.